Орест

Шостого червня 1944 був даний старт великої військової операції Союзників щодо звільнення окупованої нацистами Франції. За підтримки повітряно-десантних військ морський десант почав вторгнення на п'яти пляжах Нормандії під кодовими назвами «Utah» (Юта), «Omaha» (Омаха), «Gold» (Золото), «Juno» (Юнона) і «Sword» (Меч ). В історії цей день отримав назву «D-Day» (День Д) в рамках операції «Overlord» (Повелитель). У цей день Союзникам вдалося оволодіти всіма п'ятьма береговими плацдармами, що зумовило успіх операції. Але була і шоста висадка. Вона була не такою масштабною в порівнянні з іншими, але в той же час викликала найбільше побоювань у командування Союзників. Це був Pointe du Hoc (Пуант-дю-Хок).

Скелястий мис Пуант-дю-Хок видавався в море на заході нормандського узбережжя між Grandcamp les Bains (Гранкан-ле-Бена) і Vierville sur Mer (Вьервіль-сюр-Мер). Коли німці будували «Атлантичний Вал» - лінію укріплень для відбиття можливого вторгнення з моря, вони вибрали це місце з його стрімкими скелями, вузьким гальковим пляжем і гарним виглядом на навколишню місцевість, для будівництва великого вузла оборони. Згідно з даними розвідки Союзників, тут розташовувалося шість трофейних французьких 155-мм гармат, які могли вести вогонь у радіусі декількох миль. Сам мис був перетворений у фортецю: тут були побудовані каземати з товстими бетонними стінами, бункери з підземними ходами, на самому краю скелі був обладнаний спостережний пост, всі укріплення з'єднувала широка мережа траншей. Це був один з найпотужніших укріпрайонів, побудованих німцями на заході.

Німецька артилерія, розташована на Пуант-дю-Хок, могла завдати серйозних втрат на «Юті» і «Омасі», тому її необхідно було нейтралізувати якомога швидше. Бомбардувальники Союзників виявилися безсилі у знищенні масивних бетонних укріплень, незважаючи на те, що загальна потужність вибухових речовин, що були скинуті на мис, була порівнянна з бомбою, скинутою на Хіросіму в 1945 році. З цієї причини, командування прийняло рішення про висадку морського десанту в цьому районі. Німецький гарнізон тут налічував близько 200 осіб і розташовувався головним чином для відбиття атаки з боку суші, помилково вважаючи скелі неприступними.

Місія із захоплення Пуант-дю-Хок лягла на плечі 2-го і 5-ого батальйону американських рейнджерів. Роти «D», «E» і «F» 2-ого батальйону під командуванням підполковника Джеймса Раддера за планом атакували першими. Вони повинні були висадитися біля підніжжя скель, видертися наверх за допомогою «кішок» і сходів і атакувати німецький гарнізон в 6:30 ранку. Рота «D» повинна була наступати із заходу, а «E» і «F» - зі сходу. Після того, як їм вдасться зачепитися, в прорив підуть, роти «A» і «B», а також весь п'ятий батальйон. Якщо перший наступ потерпить невдачу, і до 7:00 не буде дано відповідного сигналу, то сили другої хвилі повинні будуть діяти за запасним планом: висадитися на заході «Омахи» і атакувати Пуант-дю-Хок з боку суші. Тим часом, рота «C» 2-ого батальйону повинна атакувати німців в Pointe de la Percée (Пуант-де-ла-Персі), розташованому між Пуант-дю-Хок і «Омаха». Звідти рота «C» вирушить до мису.

Головна мета - це артилерійські гармати. Другорядні завдання: ліквідація німецького гарнізону та захоплення головної дороги, яка проходила повз мис вздовж узбережжя. Тим самим рейнджерам було доручено розірвати німецьку зв'язок між Гранкан-ле-Бена і Вьервіль-сюр-Мер, тобто між ділянками «Юта» і «Омаха». Цю позицію необхідно було утримувати, поки на допомогу не прийдуть частини з «Омахи». Орієнтовно, в районі полудня.

О 4:00 рейнджери рот «D», «E» і «F» занурилися на десантні судна. Всього їх було дванадцять: дев'ять десантних барж перевозили особовий склад, інші три - вантажівки-амфібії - амуніцію та сходи, запозичені у британських пожежних. Бій ще не почався, а американці вже понесли втрати. Десята баржа, на якій знаходилися капітан Слейтер з двадцятьма рейнджерами (рота «D»), затонула незабаром після завантаження. Крім того, через хвилювання на морі перекинулася одна амфібія. Людей вдалося врятувати, але спорядження було втрачено. Коли капітана Слейтера витягли з води, він прокричав: «Дайте нам переодягнутися в що-небудь сухе, поверніть нам зброю, боєприпаси і киньте нас у пуантах. Нам вже давно пора бути там! ». Але його солдати настільки оніміли від холоду, що судновий медик розпорядився відправити їх до Англії.

Рівно о 6:30 гармати лінійного корабля «Техас» припинили вогонь і рейнджери наблизилися до узбережжя. Через сильну течію, що допомогла Союзникам на «Юті», і плутанини в навігації десантники збилися з курсу: замість Пуант-дю-Хок вони виявилися навпроти Пуант де ла Персі. Підполковник Раддер швидко усвідомив помилку і розгорнув баржі на захід, але запізнення було вже не уникнути: відхилення від плану склало тридцять п'ять хвилин. Вони досягли мису лише о 7:05, через п'ять хвилин після крайнього терміну для дачі сигналу іншим силам. Тому п'ятий батальйон, а також роти 2-ого батальйону, не дочекавшись сигналу, вирушили на «Омаху» згідно з планом. Роти «D», «E» і «F» - це все що мав Раддер для взяття Пуант-дю-Хок.

Помилка мала й інші наслідки. Оскільки десантним баржам довелося рухатися до місця висадки вздовж узбережжя кілька миль, вони потрапили під кулеметний, мінометний і артилерійський вогонь з берега. Сержант Френк Саут, 19 річний медик, згадує: «З лівого флангу вздовж всієї скелі по нас невпинно стріляли. А ми навіть не могли зрозуміти, звідки ведеться вогонь».

Два есмінці: американський «Сеттерлі» і британський «Телібонт» безперервно вели вогонь по німецьких позиціях. Лейтенант Джордж Керчнер, командир взводу в роті «Д», каже: «Коли наша баржа розгорнулося і попрямувало до берега, я подумав: «Вся ця висадка - одна суцільна помилка. Ніхто з нас не зможе піднятися на скелю». Але тут пролунав залп есмінців ... Зараз мені б дуже хотілося зустріти кого-небудь з есмінця «Саттерлі», потиснути йому руку і сказати «спасибі» за ті залпи». Але, незважаючи на корабельну підтримку, ще одна амфібія з припасами була потоплена. Крім того, німці, що знаходяться на Пуант-дю-Хок, мали півгодинну перепочинок з моменту припинення артобстрілу і отримали можливість спокійно повернутися на позиції. Крім того, всі три роти підійшли до мису зі сходу, так як рота «D» вже не мала часу огинати мис.

Коли баржі підійшли до берега, рейнджери пострибали на землю. Вони швидко перетнули невеликий гальковий пляж і почали підйом на скелі за допомогою мотузок, сходів і гаків, які вистрілювали спеціальними пусковими установками, обладнаними на баржах. Деякі мотузки сильно промокли і виявилися занадто важкі для того, щоб долетіти до вершини скелі. Кілька рейнджерів на шляху від човнів до пляжу попровалювалися у величезні вирви від бомб і снарядів, яких не було видно під водою. Завдяки рятувальним жилетам і товаришам їм вдавалося вибратися. Кілька людей були вбиті або поранені фланговим вогнем кулемета ліворуч. Амфібії виявилися не в змозі вибратися на сушу, і їх сходами не вдалося скористатися. Крім того, німці стріляли зверху вниз, кидали гранати і перерізали деякі мотузки, які до того ж були дуже слизькими. «Я видряпався метрів на 15, - згадує рядовий Сігерд Сандбі. - Мотузка була мокрою і брудною. Руки зіскользнули, і я скотився вниз. Я намагався ногами загальмувати падіння, але все-таки долоні у мене горіли. Якби мотузка не була такою мокрою, то я напевно спалив би руки.»

Деякі з рейнджерів, не чекаючи, поки сходи чи мотузки зачепляться за край обриву, перекидали свою зброю за плечі, вирізали ножами поглиблення і дерлися вгору по вертикальній стіні заввишки з дев'ятиповерховий будинок. Кілька мотузок вдалося зачепити гаками за край обриву, і рейнджери почали підніматися по них. Скоро пролунали дикі крики, - німці обрізали мотузки, і десантники зривалися вниз. Рядовий Гаррі Роберт зривався через це два рази. З третьої спроби йому вдалося піднятися до вибитою снарядом ніші під самим краєм обриву і закріпитися там. Сержант Білл Петті, який був досвідченим верхолазом, не міг утримати мокру і слизьку від бруду мотузку. Він спробував піднятися сходами, але, коли був на висоті 30 футів, їх обрізали. Сержант Херман Стейн, який піднімався по інших сходах, був уже зовсім близько від мети, коли ненароком надув свій рятувальний жилет. Він, як йому здалося, «нескінченно бився» з рятувальним засобом, а вище і нижче ного вгору лізли інші рейнджери.

Рейнджери намагалися по максимуму застосувати всі свої навички, отримані в ході тренувань. Бомбардування скелі теж принесло свої плоди: частину скель обвалилися, і на них було легше підніматися. Крім того, десантники отримали можливість сховатися за камінням. Корабельна підтримка не стихала ні на хвилину, примушуючи захисників відступити від кромки скелі.

Сержант Вільям Стівісон видерся по розсувний пожежній драбині амфібії на самий верх і відкрив вогонь з автомата. Її довжини не вистачало для досягнення скелі, і рейнджер розгойдувався, як маятник метронома, а йому навздогін летіли трасуючі кулі. «Сходи, - згадує лейтенант Елмер Вермірен, - кидало з боку в бік майже під кутом 45 градусів. Стівісон, коли опинявся біля вершини скелі, випускав кілька коротких черг і проносився далі. Але амфібію так бовтало, що пожежні сходи довелося опустити.

Лейтенант Керчнер дуже хотів бути першим, хто опиниться на березі. Коли до берега залишався усього метр, він першим стрибнув у воду. Але замість того щоб спокійно ступити на берег, він провалився в лійку і пішов під воду з головою, загубивши гвинтівку. Борсаючись у воді, він проклинав британця-рульового баржі. Солдати, які йшли за ним, спокійно обійшли воронку, ледь намочивши ноги. На що лейтенант зауважив: «Замість того щоб бути першим, я виявився останнім. Хотілося б знайти того, хто допоможе мені вилізти звідси і розібратися з цим британським морячком, але, як я бачу, все так зайняті своїми справами, що нікому немає до мене діла!»

На очах Керчнера німецький кулеметник, що покривав поздовжнім вогнем весь пляж, вбив двох десантників з його взводу: «Я розлютився, бо в мене в руках був тільки пістолет. Взяв у вбитого рейнджера гвинтівку, і мені захотілося пристрасно розправитися з цим негідником на скелі. Але я розумів, що нерозумно полювати за одним німцем, оскільки перед нами стояло завдання піднятися наверх і знищити артилерійські гармати.»

Діставшись до вершини, рейнджери переформувались і попрямували вперід, використовуючи нерівності ландшафту, який після бомбардувань нагадував поверхню Місяця. «Коли я піднявся на вершину, - згадує лейтенант Керчнер, - переді мною відкрилася зовсім не та картина, що мені показували в Англії». Десантники рухалися від кратера до кратера, деякі з яких досягали декількох метрів у глибину. Головною загрозою були кулемети і зенітна установка, які вели вогонь із заходу, а також німці, що засіли в траншеях. Але, незважаючи на це, рейнджери швидко досягли казематів.

Як і очікувалося, бетонні каземати і траншеї серйозно постраждали в результаті бомбардування. Але німців було набагато менше, ніж очікувалося, а головне, не було ніякої артилерії. Замість артилерії тут були телеграфні стовпи, встановлені таким чином, неначе це гармати. Сліди вантажівок, що ведуть на південь, дали підстави вважати, що артилерію перемістили.

У захоплених казематах рейнджери організували командні пости і госпіталі. «Поранені поступали нескінченним потоком, - розповідає сержант Саут. - Вони лежали на носилках, впритул приставлених один до одного. Мені іноді доводилося витягувати їх з поля і разом з ними ховатися від куль у воронках. Пам'ятаю, як одного разу я виносив на спині пораненого. Поки я ніс його, по ньому кілька разів ударили кулі. Рейнджер загинув у мене на плечах.»

Головні сили рушили до дороги - другорядної мети. Їм довелося пробиватися через добре захищений периметр Пуант-дю-Хок. Хоча мінні поля, бункери, кулеметні гнізда і загорожі з колючого дроту були спрямовані в протилежну сторону для відбиття можливих атак з півдня, німці, яких тут виявилося набагато більше, ніж у казематах, все ж чинили запеклий опір. До моменту, коли рота «D» досягла дороги, вона налічувала всього двадцять чоловік, не рахуючи поранених.

До 8:15 група з 35 рейнджерів заблокувала дорогу, і тим самим виконала поставлене завдання. Однак, ситуація в районі Пуант-дю-Хок все ще не була під контролем - рейнджери постійно вступали в сутички з гарнізоном. У хаосі бою в полон здавалися солдати то однієї, то іншої сторони, часто відбиваючи один у одного полонених назад. Деякі німці здалися тільки для того, щоб бути вбитими іншими німцями. Противник ще утримував позиції в бетонному бункері, де знаходився командний пункт, а також в бетонному укритті, яке призначалося для солдатів зенітної артилерії. Раддер наказав десяти своїм бійцям захопити командний пункт. Однак рейнджери не підозрювали, що окремі осередки опору ворога пов'язані між собою підземними переходами, тому противник застав їх зненацька і взяв у полон дев'ятьох з них. Швидше за все, вони були вбиті, оскільки ніяких слідів не залишилося. Уцілів лише капрал Вільям Круз, якому з величезними зусиллями вдалося повернутися до своїх

Бої на Пуант-дю-Хок поступово набули характеру локальних сутичок між окремими солдатами. Кожен намагався перехитрити противника. Рейнджери могли пересуватися тільки повзком, трималися вони з величезними зусиллями, оскільки німці мали у кілька разів більше сил і виникали то тут, то там, стрімко атакували і зникали у своїх підземеллях. Після полудня американці стали відчувати брак боєприпасів, і тоді Раддер наказав використовувати зброю, захоплену у супротивника. Самого Раддера серйозно зачепило снарядом, випущеним з британського есмінця. Крім того, він був поранений в ногу німецьким снайпером. Тим не менш, мужній підполковник продовжував командувати і віддав наказ по придушенню німецького кулемета на заході, який не вщухав ні на хвилину. Виявилося, що всі коригувальники вогню есмінців були поранені або загинули, тоді лейтенант Ейнера, використовуючи лампу часів Першої Світової війни, за допомогою азбуки Морзе надіслав вогонь «Сеттерлі» в потрібне місце.

Лейтенант згадує: «Багато моїх хлопці сміялися, коли я в день Д тягнув на собі цей допотопний інструмент. Лампа ставилася на триногу і була забезпечена телескопічним візиром і пристроєм наведення для зв'язку з кораблем. Ми знайшли сухі батарейки і розташувалися в центрі воронки - командного пункту. Зв'язок встановилася швидко, і ми почали світловими спалахами передавати інформацію для гарматних розрахунків. Лампа фактично врятувала нам життя». «Сатгерлі» відкрив вогонь по кулеметному гнізду з п'ятидюймових гармат. Після двох-трьох коригувань снаряди буквально знесли його зі скелі. Потім Ейкнер попросив «Саттерлі» забрати з берега поранених. З корабля вийшов вельбот, але йому довелося повернутися з-за потужного зустрічного вогню. Рейнджери фактично виявилися відрізаними від моря.

Друга група рейнджерів зачищала область дороги і йшла слідами вантажівок. Одного разу їм довелося ховатися і перечекати, поки проїде танкова колона німців. Вплутуватися в бій було безглуздо. Трохи пізніше сержанти Леонард Ломелль і Джек Кун нарешті виявили артилерію: п'ять гармат, замасковані камуфляжною сіткою, були готові вести вогонь по пляжу «Юта», як тільки надійде наказ. Як виявилося пізніше, шосту було надіслано на ремонт.

Сержант Ломелль згадує: «Біля гармат нікого не було. Озирнувшись, ми примітили машину в сотні ярдів від нас. Біля неї були німці: один з них, схожий на офіцера, щось говорив іншим. Поки вони були далеко, ми вирішили ризикнути. Я сказав Джеку, щоб він прикрив мене, так як я збирався знищити арилерію. Все, що в мене було, це дві термітні гранати - моя і Джека. Я підкрався до двох гармат, пошкодив гранатами їх механізми наведення і поламав приціли. Після цього ми відбігли до дороги і взяли ще гранат у нашої хлопців. Бігом ми помчали назад і безперешкодно вивели з ладу інші гармати. Термітні гранати - безшумні, завдяки цьому нас ніхто не помітив

У той же час патруль роти «E» виявив склад німецьких боєприпасів. Він також не охоронявся, тому рейнджерам, під командуванням сержанта Рапінскі, не склало великих труднощів підірвати його. В результаті величезного вибуху, всю округу накрило камінням і уламками. До 9:00 звістку про те, що гармати знищені була передана Раддеру, а від нього на «Сеттерлі».

Відповідно до початкового плану десантники «Омахи» повинні були зустрітися із загонами, які штурмували Пуант-дю-Хок, близько полудня. Однак ситуація на «Омасі» складалася не кращим чином для Союзників. Ті частини 5-ого та 2-ого батальйону рейнджерів, що не дочекалися сигналу з мису, також зав'язли на Омасі. Раддеру стало ясно, що найближчим часом підкріплень чекати нізвідки і слід розраховувати тільки на свої сили. Він мав рацію: в кінцевому підсумку, лише два взводи добралися до бази рейнджерів з Омахи: один взвод ввечері 6-го числа і другий - вдень 7-ого. Зв'язок з головними силами здійснювала одна єдина баржа, яка забирала поранених і привозила нових бійців і спорядження. Крім того, три парашутиста, занесені далеко від своїх зон висадки, зуміли прорватися на Пуант-дю-Хок через позиції німців, чим серйозно спантеличили своїх товаришів

У загальному підсумку рейнджери обороняли мис аж до пізнього ранку 8-го червня. За цей час вони відбили п'ять великих німецьких контратак, які здійснювалися силами 1-ого батальйону 914 полку. В один момент німцям вдалося відтіснити десантників до самого кручі, але під вогнем корабельної артилерії їм знову довелося відступити. Як згадує сержант Джині Елдер, «Рейнджери трималися стійко і відбивали всі штурми. Тому що ми були натреновані, навчені. Ми були готові.»

До вечора 8-ого червня з 225 рейнджерів рот «D», «E» і «F» втрати склали 135 осіб (з них близько 80 загиблими). Якби десантникам не вдалося вивести з ладу ворожі гармати, втрати могли б бути ще більше. Роти «A», «B» і «C», які пробиватися до Пуант-дю-Хок з «Омахи», втратили більше половини особового складу.

Другий батальйон став першим підрозділом який виконав своє завдання в День Д, за що удостоївся подяки від Президента. Підполковник Раддер і лейтенант Ломелль були нагороджені хрестами «За видатну службу», в той час як лейтенант Кун отримав «Срібну Зірку».