Whiskey Journal

... мене звати Росс Кемп, я – військовий фотокореспондент Національного Географічного Суспільства. На борту транс-атлантичного авіарейсу Нью-Йорк – Мюнхен я стараюся ознайомитися з матеріалами п’ятирічного Нормано-Сільванського конфлікту, війни, що охопила саме серце Європи – двох невеликих держав, які боряться за територіальну цілісність, природні ресурси і загальносвітове визнання...

Здається, що за останні п’ять років, збройні конфлікти всеціло поглинули життя людей у цих двох, колись в минулому райських куточків центральної Європи.

Згідно з офіційними даними, 95% цивільного населення Норманії було мобілізовано упродовж останніх п’яти років, що призвело до демографічної кризи з рекордними темпами падіння чисельності населленя у світі. Країна, що оголосила війну своєму «старшому брату» п’ять років тому, без вагомого на той момент військового потенціалу, тепер нагадує озброєну до зубів машину, що наступає під російськими і німецькими прапорами.

Сільванська економіка, позбувшись основних природніх ресурсів – нафти і європія, остаточно зупинилася. Заводи, легка промисловість, середній і малий бізнес, всі ланки виробництва і сфери послуг або згорнулися за останні два роки, або вивели капітали за межі країни. Королівсво виживає за рахунок військової промисловості, підживленої старими запасами ресурсів і золовалютного фонду, а також зовнішніми вливаннями супердержав в замін на обіцяні ліценезії по видобутку ресурсів на подальші десятки років.

Останні матеріали і фотозвіти з поля бою цих двох міні-держав нагадують драматичні картини світової війни, де свої інтереси відстоюють, здається, всі, хто хоч якось зацікавлений у наживі і може запропонувати щось натомість, незважаючи на відсутність будь-яких дипломатичних відносин. В той час, коли на багатих прийомах в Брюселі американські представники ради безпеки з фальшими усмішками жмуть руки німецьким аташе, і під класичну музику п’ють бренді на терасах з російськими послами, обговорюючи останні події у світі спорту, їхні державні прапори охоплює полум’я війни на випаленій землі краю, що знаходиться за всього лиш пару сотень кілометрів ...

Керівництву журналу вдалося домовитися з американськими військовокондуючими силами в регіоні і тепер я, озброєний своєю камерою, лечу в одну з найбільш гарячих точок планети. Моя мета – висвітлення військових буднів американських солдат і контингенту найманців, що активно діють в регіоні, відстоюючи інтереси королівства. До останніх, доречі, в мене є особливий інтерес. Адже офіційно лише приватні віськові компанії присутні в регіоні, для забезпечення миротворчої функції і потреб цивільних чи наукових операцій по видобутку і освоєнню європію. Після численних промахів і скандалів в Афганістані і Іраці, здається, тут найманці натрапили на справжню золоту жилу, а тому я не здивуюся, якщо оператори загальновідомих BlackWater чи Irish Legion покинуть зону веденя військових дій останніми, якщо такий день колись настане ...

Після короткого перельоту військовим авіарейсом з Мюнхену до тимчасової бази локації американських сил в Дампі, я залишуся сам на сам зі своєю камерою. На фоні подій з будденого життя і на передовій, я постараюся зрозуміти, як найпотужніша країна світу і чисельні приватні найманці здатні забезпечити порядок і врегулювати конфлікт ...


Chapter 1. Calm before the Storm.

На переліт до Дампи довелося чекати більш, ніж плановано – військові в Мюнхені довго перевіряли документи, фототехніку, довелося ще заповнити купу паперів. В момент, коли я сідаю в літак, я вже на годину запізнююся.

В Дампі мене ніхто не зустрічає. Маленький старий військовий аеродром, де трава пробивається крізь шви бетону злітно-посадкової смуги, здається, так би і стояв закинутим, якби не поодинокі рейси, в одному з яких я прибув.

На КПП аеродрому, щоправда, бачу стару машину, як виявилося – це по мене. Стара мазда зовсім не схожа на військовий автомобіль. Водій, капрал армії США люб’язно запропонував допомогти з багажем і ні словом не обмовився щодо мого спізнення. Дорога в військове містечко коротка і проходить мальовничими пейзажами соснових лісів. Водій, здається хоче вижати з-під капоту все, на що здатна бідолашна розвалюха …

За півгодини я вже на базі військ США. На КПП – перевірка документів. Якраз під час мого прибуття на плацу відбуваються загальні збори. Полковник виголошує в мегафон мотиваційні гасла, на що ряди солдат бурхливо реагують викликами. Я не зовсім зрозумів суть через своє запізнення, але, здається, планується якась спеціальна операція на прикордонній території Сільванії. Ну що ж, буде про що розпитати у командування і буде чудово, якщо мені вдасться побувати на передовій.

Ще через півгодини я вже зустрічаюсь з полковником американської морської піхоти, Покальчуком Андрієм. Сім’я полковника була вихідцями із східної Європи, після прийняття громадянства, юний Андрій вступив до лав піхоти. Полковник радо вітає мене і каже, що давно чекає на журналіста з Stars&Stripes. Я відповідаю, що працюю на журнал NatGeo, що викликає невелике розчарування полковника. Вічно ці військові щось наплутають.



Полковник є головнокомандуючим силами США в регіоні, а тому йому підпорядковується весь устрій і решта роду військ. Як виявилося, на базі присутні американська морська піхота, американські рейнджери, а також група приватників з BlackWater і Irish Legion, які тимчасово розквартирувалися для здійснення спільних маневрів під час операції.

Ми коротко обговорюємо мої умови перебування на базі військ США, і після деякої дискусії, полковник все ж погоджується на мою присутність під час польових дій.

Мені вдається взяти коротке інтерв’ю:

Я, [RK]: Що за операція планується?

АП: Операція має назву «Імпульс». Сільванське королівство спільно з американським контингентом планує дії по захисту фабрик європію і евакуації частини персоналу лабораторій, що знаходяться на території прикордонної зони з Норманією.

RK: На фабриці присутні цивільні?

АП: Тільки службовці і науковці. Цивільних у це не вплутуємо … (задумався) … я маю на увазі, що цивільним там не місце, це військова операція … (знову думає, сміється) … ні, цивільних немає.

RK: Яким чином армія США допомагає врегулювати конфлікт?

АП: А як ми можемо допомогти? Ми тут, і цим самим допомагаємо (сміється), а там де піхота, там порядок!

RK: Чи правильно я розумію, що більшість бойових дій проводяться саме в прикордонній зоні?

АП: Звісно! Ні Сільванія, ні її союзники не порушують тимчасових територіальних меж Норманії. Будь-які дії, якщо такі відбуваються, проходять виключно на кордоні в межах захисту території королівства від комуністичних сепаратистів! Але будь моя воля, я би вже давно був з моїми хлопцями під Азуром [ред. столиця Норманії].

RK: Чому ви називаєте Норманію комуністами? Адже правляча партія проголошує демократичні стандарти.

АП: Не будьте наївними, Норманія проголосила союз з Росією! Ми практично вже давно не мали справу з істинно норманськими військовими силами, всюди ті комуністи! Норманці продалися їм начисто за нафту! (сміється)

RK: Але ж і Росія не є комуністичною державою. Також на стороні Норманії присутні німецькі миротворчі сили. Ідеали Норманії – демократія і незалежність, адже все, що вони хочуть – це незалежність.

АП: (саркастично дивиться на мене) … Ви справді думаєте, що їхня мета – незалежність? Я скажу що є основною їхньою метою – шахти! Нафта і європій! Як тільки вони [ред. Норманія] зрозуміли, на чому сидять, відразу заспівали про сепарацію. В норманському уряді вже давно лобіюються чужі інтереси, Росія і Німеччина там в долі. А вони – комуністи і завжди ними будуть!

RK: А які інтереси Америки тут?

АП: США тут тільки з міркувань врегулювання міжнародних конфліктів.

RK: Але чому військові сили Америки присутні на території держави, з якою відсутні офіційні дипломатичні зв’язки?

АП: Спитайте про це в Пентагоні. Яка мені різниця, чи є зв’язки? Я тут наказів не обговорюю. (пауза) Послухайте, Росс, ви мені симпатичні, але не думайте, що зможете тут зі своїми інтерв’ю деморалізовувати моїх хлопців. Ми – морська піхота США. Якщо ми тут, значить так потрібно богу! Зробіть краще пару непоганих фото. А зараз мені потрібно йти, скоро вихід. Якщо ви плануєте бути з нами на фабриці, попіклуйтеся про особистий захист, там буде спекотно!

Я стараюся обійти містечко і знайти цікаві теми для репортажу. Все, що я бачу – раді обличчя солдат, які готуються до виходу на операцію. В кожного є свої задачі, кожен знає про що повинен попіклуватися, але ніхто не жертвує цим заради дружнього спілкування з побратимами, поки є така можливість. Серед військових є і приватники, які також готуються до виходу.

Мені вдається перекинутися парою слів з одним з найманців, чиє ім’я він просив не розголошувати:

RK: Які цілі PMC [ред. Private Military Company] в цій операції?

??: Ми відстоюємо інтереси цивільного населення Сільванії. Нас найняв уряд для проведення операцій по захисту невійськових об’єктів. Сьогодні ми повинні замінити іншу групу, що охороняє фабрику європію в прикордонному секторі.

RK: Полковник Покальчук казав, що буде «спекотно». Ви готуєтеся зустріти опір чи агресію зі сторони Норманії?

??: Не думаю. Норманці не атакують без причини. Навіщо їм ризикувати, коли вони мають шахти. Це лише мала фабрика. Ще один скучний день. З’їздимо туди, заберемо те, що потрібно і додому, на койку (сміється).

Я стараюся встигнути, бо мені ще потрібно попіклуватися про транспорт в зону дій і роблю фотографії з останніх приготувань перед операцією.

Більшість з цих хлопців не доживуть до ранку …




Мене скерували на автопаркінг поблизу центрального плацу. Тут я повинен знайти чоловіка на ім’я Тарас, який відвезе мене в FOB (ред. Forward Operating Base) сил США. На парковці бачу броньований джип LC60 з численними слідами від кульових пострілів. Очевидно, це автомобіль оперативної групи PMC, йому давно пора на пенсію, але, б’юся об заклад, він ще не одному лакованому паркетнику зможе дати фору. Поблизу – невелика група чоловік у військовому, щось бурхливо обговорюють.

Тарас виявився офіцером морської піхоти США, за яким числиться оперативне командування штабу і завхозна дисципліна на території бази.

- В FOB?, - спитав сходу офіцер, замість привітання.

Ствердно киваю. Тарас викликає по радіостанції водія свого хамві, але не дочекавшись відповіді, пропонує завести мене самотужки. Виявляється, це для нього звична справа, каже, що любить сам водити автомобіль. Ось такі порядки.

Закинувши пару фляг з водою в рюкзак, я заскакую в розпечений на сонці хамві і вже через мить ми виїжджаємо через КПП. Не проходячи процедури перевірки документів ми вилітаємо на стару асфальтовану дорогу в напрямку кордону …


Chapter 2. Brown Squares, Grey Squares!

FOB американських збройних сил в прикордонній зоні ведення дій виявився невеликим укріпленим районом з добре захищеним периметром і єдиним контрольованим в’їздом. З центральної вишки спостереження добре проглядається рівнинна територія аж до Сільвано-Норманського кордону. Видно нафтові вишки, залізно-дорожню станцію, що давно перестала функціонувати через закриття кордону і прилеглі будівлі. Якщо я не помиляюся, фабрика європію знаходиться десь серед них.

Мені пощастило прибути на базу раніше за основні сили, а тому я маю час обійти все довкола і зробити пару знимків, стараючись не заважати малочисельному персоналу обслуговування і охороні.



За годину прибуває транспорт з основними силами американських військ. Солдати квапливо розвантажують амуніцію і стараються обжитися в їхньому «домі на наступних декілька діб» якомога швидше. Полковник Покальчук підганяє всіх, командуючи в мегафон. Попри всю цю біганину, я намагаюся розпитати рядових військовослужбовців про їхні справи і задачі, що вони отримають.

З коротких розмов мені стає зрозумілим, що більшість солдат не зовсім володіють інформацією про операцію і очікують бріфингу від командування. Для багатьох це звичайна місія, де потрібно соєю присутністю забезпечити порядок на об’єкті і унеможливити виникнення будь-якого конфлікту. Є і такі, для яких це перша справжнє бойове завдання, вони переживають, але кажуть, що довіряються командуванню.

Також я взнав, що морська піхота не терпить, коли їх називають армійцями. Вони – піхота … морська! Взагалі серед військовослужбовців присутні ось такі ідеї, що мотивують їх, гартують бойовий дух і скріплюють в пилу бою. Кожен гордиться своїми родами військ і своїми побратимами. Існує і деяка неприязнь до інших, наприклад тих же рейнджерів. Піхотинці піджартовують над ними, кажуть, що «сірі» - несправжні воїни. Натомість, американські рейнджери саркастично усміхаються у відповідь і говорять, що «за піхотою все потрібно доробляти» і справжню роботу виконують саме вони. Такі жарти додають до загального бойового духу, але жодним чином не впливають на стосунки в бою. Адже коли над головами свистять кулі і в повітрі висить густий запах пороху і диму – всіх об’єднює єдина ціль, колір форми стає єдиним через пилюку і бруд, шеврони покриваються шрамами, межі родів військ стираються і кожен надіється на дружнє плече товариша, що в відповідальну мить прикриє спину …



Через деякий час відбувається бріфинг. Полковник пояснює ціль операції:

«Всіх вітаю, піхотинці і солдати! Ми з вами тут і у нас є завдання – забезпечити порядок на об’єкті – фабриці по синтезу європію, що знаходиться неподалік від FOB і практично на самому кордоні з Норманією. Буш [ред. Джордж Буш, екс-президент США, полковник всіх президентів називає Бушом] хоче, щоб ми допомогли Сільванському Королівству і забезпечили порядок. Я – головнокомандуючий силами морської піхоти США і всі коричневі квадратики» підпорядковуються мені! Я – ваш командир на наступну добу, ваша мама, тато і старша сестра! «Сірі квадратики» отримують накази напряму від Буша, а наказ для них станом на теперішній момент – зайняти базу і організувати її оборону в той час, коли піхота здійснюватиме охорону фабрики. І щоб коли я повернувся, на флагштоці високо висів прапор США!



Тепер по завданню. Ми з піхотою відправляємося в пекло! Очікується атака зі сторони Норманської території. Їхня ціль – готові синтезовані взірці європію, що нібито виробляють за новою технологією на фабриці. Нам необхідно зустріти ворога і протриматися якомога довше. Експериментальні взірці мають бути благополучно вивезені з фабрики по закінченню всіх необхідних процедур, скільки це займе часу – невідомо. На фабриці присутні контрактники з BlackWatch і Irish Legion, їхня задача - захист учених, думаю, хлопці нам доможуть відбитися, якщо їх крім грошей цікавлять їхні цілі жопи».

Останні слова полковника викликають здивовані погляди серед рядів і перешіптування. Зовсім недавно всі були цілком впевнені, що ніяких агресивних дій зі сторони Норманії не очікувалися, аж раптом виявляється, що командуванню відомо про готовність противника проводити атаку. Я здивований не менше за людей у формі. Як би тепер з цієї всієї історії вибратися живим. У мене виникає думка залишитися на базі і не ризикувати своїм життям, але керівництво журналу мені не пробачить втрачену можливість задокументувати активні військові дії, до того ж я уявляю собі масштаби гонорарів за цінні кадри. Вирішено – я вирушаю з морською піхотою на завдання і постараюся не спіймати ворожу кулю.



Через декілька хвилин вже всі готові вирушати, фабрика знаходиться всього лиш за декілька кілометрів, а тому приймається рішення пішого марш-кидка, щоб зайвий раз не привертати увагу. Декілька підрозділів американської морської піхоти залишають FOB у розпорядження рейнджерів і аірборнів, здійснюючи ходу назустріч смерті …



Попереду мене чекає найдовший день в моєму житті, декілька безкінечних годин в самому серці бойових дій кардинально змінять мій погляд на цю війну …


Chapter 3. Enemy on Eleven! Fire!!!

Фабрика по синтезу європію – невелика двохповерхова будівля, розташована неподалік залізнодорожньої станції. Колись це приміщення не використовувалося в лабораторних цілях, і тільки після відкриття родовищ європію на території теперішньої Норманії, уряд Сільванії, за вказівками короля, за достатньо короткий термін організував виробничі потужності по синтезу мінералу. З огляду на державну безпеку, уряд попіклувався, щоб жодна лабораторія чи фабрика не була збудована на території Норманії, очевидно відчуваючи сепаратистські настрої місцевого населення. Тепер у Норманії є 100% шахт по видобуванню мінералу і відсутні будь-які промислові об’єкти для синтезу європію у чистому вигляді, придатному для використання. Мізерні об’єми виробництва Норманією здатні лише задовольнити наукові дослідження, але аж ніяк не експорт і пряме використання. Сільванія ж, використовуючи останні запаси видобутого мінералу, змушена вирішувати важливу стратегічну дилему – або повернути шахти під своє підпорядкування силовим методом, остаточно втративши дипломатичний діалог з Європою, або домовитися з Норманським урядом, але тоді королівство чекає десятирічний термін санкційних виплат і розірвання контрактів з американськими компаніями, які вже майже завезли все необхідне устаткування для організації масового видобутку. Складна ситуація.

Залишається відкрите питання, чому норманська сторона планує атаку на фабрику, якщо вивезти синтезовану речовину за короткий термін у повному масштабі не вдасться ніяк. Я роблю припущення, що на фабриці ведуться секретні досліди над взірцями ізотопів мінералу, про таке ходили слухи, але мене відразу ж покидає ця думка, після усвідомлення того, що і королівство і командування американських сил дозволило моє перебування на об’єкті з метою об’єктивного висвітлення подій. Щось тут не чисто…

Біля будівлі колону піхотинців зустрічають бійці PMC. Вони вже давно прибули на місце і об’єдналися з загоном, що охороняв фабрику до їхнього приїзду. Я підхожу до двох представників Irish Legion, що спокійно курять і щось обговорюють біля стін будівлі. Гарольд і Борат, такі їхні позивні, пояснюють мені про роль контрактників в цьому конфлікті:



Г: Сільванія не має дипломатичних відносин з Америкою, уряд США не спішить встановлювати зв’язки з державою, яка ось-ось може рухнути під натиском європейських сил, а тому офіційно, американські сили тут відстоюють свої інтереси, а не інтереси королівства. Ось тут і знаходиться робота для контрактників, які здатні повністю публічно діяти від імені короля.

RK: Які задачі стоять перед найманцями?

Б: Ну по-перше, ми не найманці, ми – контрактники, приватні компанії, які забезпечують підтримку урядових і цивільних потреб держави. Ми діємо від імені Його Величності або уряду, а вони в свою чергу – від імені народу. В цьому є різниця, ми не підтримуємо жодних збройних конфліктів.

RK: То яка перед вами стоїть задача сьогодні?

Б: Ми працюємо з урядом по підтримці наукових програм в рамках освоєння європію. Це проект Міністерства Науки Сільванії. Сьогодні нам необхідно надати послуги по конвою і транспортуванню вчених з цієї фабрики на базу PMC. Більше нічого. Як тільки буде команда, ми вантажимо автомобіль і вирушаємо. Як правило, така робота спокійна, адже хто хоче зв’язуватися з озброєними людьми. (сміється).

RK: Скільки отримує заробітку оператор PMC?

Б: Залежно від того, з якою компанією контракт і яка спеціалізація. В Irish Legion, в середньому це 400-500 доларів США на день. Медики отримують надбавку, таким чином я отримую 550 в день. Непогано, на життя вистачає. А от хлопцям з BalckWater не позаздриш – після скандалу з розстрілом цивільних в Афганістані, заробіток у них суттєво впав.

Піхотинці і бійці PMC займають оборону будівлі. Кожен поверх, кожне вікно і численні окопи довкола фабрики – кожна точка і напрямок мусить бути під увагою. В одній з кімнат на другому поверсі двоє вчених проводять процедури по синтезу речовини. Інтерв’ю вчені давати відмовилися і попросили не заважати, також попередили, що працюють зі складними реагентами, шкідливими для здоров’я, а тому в моїх інтересах буде покинути локальне приміщення.




Я підхожу до полковника Покальчука, який проводить останні підготовки і настанови своїм сержантам:

RK: Полковнику, які ваші плани?

АП: Зараз наші бійці займають кругову оборону, ми очікуємо атаку ворога зі сторони залізної дороги з хвилини на хвилину.

RK: Звідки у вас такі дані? Для чого Норманія атакує фабрику, якщо тут крім двох вчених і декількох взірців європію нічого немає?

АП: Цього я вам сказати не можу. Це секретна інформація. Вони [ред. Норманські сили] будуть тут, не сумнівайтеся, і нам буде дуже складно втримати оборону, але ми просто так не здамося - я приготував пару сюрпризів для клятих комуністів.

RK: Які дії морської піхоти після того, як вчені закінчать свої процедури?

АП: Після того, як вони закінчать, ми звідси забираємося, швидко і тихо.

Не встиг я закінчити діалог з полковником, як з сусідньої кімнати донісся крик: «Ворог на 11 годин! Вогонь!!!». Декілька автоматів і кулеметів одночасно відкрили стрільбу з вікон. Далеко біля залізнодорожніх вагонів хтось відкрив вогонь у відповідь.

Почалося!

Я бігав з кімнати в кімнату, стараючись не підставлятися під кулі, з центрального і правого напрямку будівлі постійно вівся бій! Постріли заглушали все! Зі стін осипалася штукатурка від ворожих пострілів у вікна будівлі! Полковник старався перекричати кулеметні черги в свій мегафон. Здавалося, будівля фабрики зараз рухне від постійних стрясань, запах і дим пороху наповнив приміщення. В ті моменти, коли автомати стихали не декілька секунд, в різних частин будівлі доносилися крики сержантів з новими вказівками по корекції вогню і їхні черги оживали заново.





В якийсь момент із-за зеленого насадження біля будівлі виїхав ворожий БРДМ. Він зупинився на хвилину, декілька бійців сторони Норманії зайняли оборону за бронею машини і вона повільно почала рух в сторону фабрики. Полковник закричав: «у нас проблема! гранатомет сюди!». За секунду піхотинець, прикриваючись вогнем товаришів, обстріляв броньовану машину з підствольного гранатомету, додавши пару ручних гранат. БРДМ зупинився і ще через декілька хвилин неперервного вогню з нашої сторони, понісши втрати в живій силі, відступив.

«Щось надто просто», - сказав полковник, «але не розслаблятися!».

Бій тривав майже годину, але здавалося, пройшла ціла вічність. Будучи на волосині від смерті, я намагався задокументувати хоч щось. Ні слова, ні фотографії, щоправда, не зможуть передати ту атмосферу, що панувала в приміщенні фабрики. Я побував в багатьох боях, але зазвичай сторони намагаються надто сильно не підставляти себе і не ризикувати, ліниво перестрілюючись через оборонні споруди. У цьому ж випадку, здавалося, норманські сили атакували з відчуттям безвиходу і наче загнаний в кут звір, намагався будь-якою ціною отримати те, що так дбайливо обороняли сільванські союзники. Декілька разів виникало відчуття, що от-от оборона буде прорвана і будівлю захоплять. Я вже прокручував в голові сценарії апеляції стосовно своєї привілейованості і недоторканності представників незалежної преси згідно конвенцій ООН у випадку, якщо потраплю в полон. На щастя цього довелося уникнути завдяки доблесному опору, що чинили американські піхотинці і контрактники…

Раптом хтось закричав: «нашого поранено! медика на північнозахідну частину будівлі! медика!». Я помітив, як кремезний піхотинець пронісся кімнатою в напрямку виходу. Я подумав, що це мій шанс зробити пару вдалих кадрів і кинувся за ним. Разом, добігши до окопу, де лежав поранений солдат, ми рухнули на землю, втискаючись якомога нижче, щоб не отримати одну з куль, що проносилися над головою. Медик дбайливо почав перев’язувати ногу пораненого, підбадьорюючи його. Солдат, отримавши допомогу і добрячу дозу морфіну, заспокоївся і перестав кричати. Потім, на питання, чи з ним все «окей», він швидко закивав головою і відповів, що зможе тримати вогонь, відмовившись від евакуації. Медик хлопнув хлопчину по плечу і тихо скомандував мені: «назад». Ми побігли назад в будівлю.

За цей кадр я попрошу в редактора спеціальний бонус до свого гонорару!



Невдовзі після нашого повернення темп бою потрохи вгас. Ще де-не-де чулися поодинокі постріли, але здавалося, основна атака була відбита. Після всього цього хаосу виникла коротка можливість перегрупуватися, перезарядитися і перекурити …



Оцінивши ситуацію і коротко перекинувшись словом зі своїми сержантами, полковник скомандував: «пакуйте їх!».

Після мого запитання, що відбувається, Покальчук пояснив: «ми завершили і готові відступати, зараз контрактники заберуть вчених і ми також відступаємо на базу».

До своїх підлеглих полковник сказав: «відступимо пішки, через поле, дорогою йти в мене немає жодного бажання. Як тільки прибуде автомобіль, починайте».

Автомобіль під’їхав за декілька хвилин, припаркувавшись задніми дверми до вікна. Почалася евакуація вчених. Людей в білих халатах поспішно посадили в салон LC60 і декілька операторів PMC скочили слідом. Після короткої дискусії я отримую право зайняти місце в кузові поміж двох стрільців, що прикривають задній сектор. Не надто вдале і безпечне місце, але хоч щось. Як тільки всі розташовуються, джип різко рушив з місця і поїхав зі своїм «живим вантажем» навпростець в поле. Американські піхотинці колоною рушили позаду автомобіля.



За мить після того, як автомобіль з’їхав з дороги, по нам і піхотинцям відкрили вогонь із засідок. Числені кулі відскакували від броньованого корпусу старенької Тойоти, або намертво застрягали в товщі її броні, не потрапляючи всередину. Джип набирав швидкість і віддалявся від фабрики.




В далечі, де щойно наші сили тримали оборону, тепер вже покинувши приміщення будівлі, відстрілюється морська піхота. Намагаючись прорвати оборону противника, вони один за одним падають на землю. Я важко намагаюся зібрати свої думки докупи, не вірячи, що всі ці хлопці, яким я зобов’язаний життям і які так хоробро захищалися, можуть не вижити в цій ситуації. Я переконую себе, що вони професіонали своєї справи і обов’язково зможуть знайти вихід …

А зараз, я, разом із декількома контрактниками і парою вчених із цінним вантажем мчимося броньованим джипом навпростець через поле. Подеколи в машину потрапляють поодинокі кулі, але це не викликає жодних емоцій в хлопців – найгірше позаду …


Chapter 4. By the Way.

Ми прибуваємо на склади, що охороняються декількома загонами PMC. Перед нами відкривають шлагбаум і автомобіль гальмує, щойно проїхавши на територію. Я і решта пасажирів висідаємо, водій обдивляється нові «бойові шрами» свого джипу. Контрактники емоційно обговорюють події, курять. Я ледве беру себе в руки після нещодавніх пригод. Нікому не віриться у те, що щойно сталося, адже це мусіла бути звичайна місія по охороні об’єкту і конвою. Науковці, на диво спокійні, швидко віддалилися і увійшли до невеликого приміщення КПП. Їхній спокій на фоні загальної паніки і хаосу видається дуже дивним.



Хто ці люди? Чому у мене складається таке враження, що їх зовсім не дивує те, що відбувається? Чим вони насправді займалися на фабриці? Якщо це секретні дії, чому мені дозволили фотографувати?

Ці питання не виходять в мене з голови. Я потрохи намагаюся мислити раціонально і спробувати зрозуміти все, склавши докупи факти, але нові і нові питання виникають, витісняючи будь-які висновки, які я можу зараз зробити:

Звідки полковнику Покальчуку було відомо про підготовку атаки в той момент, коли контрактники не були повідомлені? Хто насправді атакував фабрику? Норманці? Росіяни чи німці?

Від моїх роздумів мене відволікає водій ленд-крузера. Каже, що зараз вони вирушають на аеродром, щоб зустріти сенатора Кена Селезара, який прибуде з офіційним візитом до Сіванії. Каже, що отримав прохання від урядових представників запросити пресу на зустріч. Я погоджуюся, адже це непогана можливість висвітлити додаткові аспекти конфлікту. Можливо мені вдасться взнати якісь деталі нападу норманської сторони і офіційну позицію Вашингтону…

Ми сідаємо в автомобіль і я дивуюся, коли бачу одного з науковців, жінку, що займає місце спереду, тримаючи в руках броньований кейс. Слідом за нею в автомобіль заскакують троє контрактників. На моє запитання «що відбувається?», водій коротко відповідає: «нам по дорозі»…



Автомобіль виїхав на асфальтовану дорогу в напрямку аеродрому. Я знову почав прокручувати в голові останні події. Що приховується за всім цим конфліктом? Я не можу придумати жодної причини, нічого з відомого мені на сьогодні, задля чого обидві сторони готові понести такі численні втрати. Очевидно, що відповідь міститься в броньованому кейсі, що зараз знаходиться в цій машині. Це якісь секретні розробки королівства? Невже в ході експериментів над ізотопами вченим вдалося віднайти щось настільки серйозне, що привернуло таку увагу зі сторони Норманії? Це багато би чого пояснило. І всю цю засекреченість, і особливу увагу сил США до врегулювання конфлікту останнім часом. Тоді і візит сенатора набирає нового змісту. Що якщо уряд США намагається детально контролювати перебіг операції на місці? Чи можливо тут присутні чиїсь особисті інтереси?

Я вирішив запросити детальну інформацію щодо сенатора. Через свій смартфон я швидко пишу короткий і-мейл колезі з журналу з проханням підняти досьє сенатора Кена Селезара і глибше копнути. Раптом спливе щось варте уваги? Я відсилаю листа і спостерігаю, як повільно повзе індикатор прогресу виконання задачі. 20%. Який же тут повільний інтернет!

… спалах заповнив салон автомобіля так зненацька, що жоден не встиг видати навіть звуку. Одночасно з ним в днище джипу відбувся потужний удар, від чого автомобіль підскочив задніми колесами в повітря і різко приземлився назад. Тишу, яка раптово настала почав поволі порушувати наростаючий шум і свист в вухах. Майже нічого не бачачи, я намагаюся зловитися за щось і втриматися на місці. Шум зі свистом все сильніший і сильніший, від чого починає боліти в голові! Поволі біла пелена спадає з очей і я починаю бачити, що насправді лежу під сидінням машини. Намагаюся визволитися з-під крісла і піднятися. Голова крутиться і свист в вухах вже повністю перекриває шум. Я намагаюся зрозуміти, що сталося: салон автомобіля відчинений ззаду, водія немає, жінка-науковець тримає свою голову обома руками і втискається в крісло. Біля мене сидить контрактник, який стріляє через відчинені задні двері і вікно зліва від нього. Я не чую пострілів, тільки цей нестерпний свист. Я намагаюся вийти, але дверцяту джипу з мого боку заклинило…



… Боєць PMC відстрілюється одночасно на дві сторони. Об автомобіль, наче град, вдаряються кулі, але застрягають в товстій броні. Деякі рикошетять від внутрішньої частини кузова всередину, ледве не задіваючи мене і бійця. До автомобіля підлітають гранати, але жодна з них, на щастя, не докочується під днище. Вибухаючи поряд, об кузов вдаряється шрапнель і земля.



Через декілька хвилин мені стає легше і вже можу говорити. Кричу до контрактника: «що сталося?», він кричить у відповідь: «ми потрапили в засідку! нас підірвали!».

Інтенсивність атаки вгасла, але постійні постріли в бік автомобіля не припиняються. Контрактник викликає по радіо підмогу в район, де ми зараз знаходимося. Каже, що доведеться чекати і постаратися протриматися деякий час…



… Підмога прибула через десять хвилин. Група американських солдат, як потім виявилося, з їхнього FOB вийшла відразу ж після отримання повідомлення про допомогу. За деяку хвилину чи дві, в кузов автомобіля вже заглянув військовий з питанням: «як ви тут? є жертви?». Двоє контрактників, що обороняли тильну частину джипу були застрелені, водій – легко поранений, але польовому медику довелося повертати його до свідомості. Мені було потрібно деякий час, щоб привести себе в порядок і повністю заспокоїтися. За сьогодні я вже вдвічі побував на волосині від смерті і вже почав подумки проклинати всю цю репортерську місію. Я оглянув свою камеру, стер пилюку і відкрутив тріснувший захисний фільтр з об’єктива – більше він мені не знадобиться, техніка окупила себе сповна…

Скориставшись часом, відведеним для перегрупування контрактників і полагодження деяких зовнішніх пошкоджень джипу, я беру інтерв’ю у контрактника, який весь цей час утримував оборону автомобіля. Ім’я і прізвище він просив не публікувати, дозволив тільки свій позивний – Хокум.

RK: Я вражений сміливістю і відвагою бійців PMC. Ви врятували моє життя, дякую!

Х: (скромно пожимає плечима) … така робота.

RK: Чи часто доводиться потрапляти в ось такі ситуації?

Х: Ну власне цього ж року, в травні, ми мали справу в цьому ж районі і також потрапили в перестрілку. Нам потрібно було доставити американського сенатора з «гарячої точки». Але я мушу сказати, що в більшості випадків 50% успіху залежить від вмілого водія. Це невід’ємна частина того, щоб ми повернулися живі (сміється). А взагалі-то, нажаль, найбільше ми вразливі коли, власне, рухаємося в конвої.

RK: Як багато заробляє оператор?

Х: Залежно від рангу, при хороших дотаціях … ну в місяць вирахувати не вийде точно, але в «спекотні» дні – це 700 доларів в день.

Я хотів задати ще декілька запитань, але до автомобіля підійшли новоприбулі контрактники. Щоб не втрачати часу, машину заново завантажили, водій зайняв своє місце і двигун знову запрацював…

Заїжджаючи на територію аеродрому через те ж КПП, з якого я ще вранці вийшов пішки зі своїм баулом, я помітив маленький двомоторний літак, що щойно приземлився і викермовував на стоянку. Ми наближалися прямо до нього. Не дочекавшись повної зупинки, самотужки відчиняючи дверцята позаду крила, з фюзеляжу показався радісно усміхнений сенатор Кен Селезар…





...