Whiskey Journal

Chapter 5. May God Bless Our Сountry.

Водій-контрактник зупинив джип за п’ятдесять метрів від літака. Всі бійці відразу ж вийшли з автомобіля і один з них разом вирушив в напрямку літака, науковець поспішила слідом за ним. Водій, не заглушаючи двигуна і залишаючи дверцята відчиненими, вийшов з машини і закурив.

Науковець і боєць PMC підійшли до сенатора у супроводі ще одного контрактника і всі четверо щось почали обговорювати. В якийсь момент сенатор Селезар жестом руки відвів науковця, зробивши крок вбік і нахиливши голову, щось спитав, що, здавалося, було чути тільки їй. Контрактники з професійною толерантністю відвернулися, ніби зайняті іншими справами. У відповідь, жінка-вчений закивала головою і подивившись на кейс, який вона до того не випускала з рук, похлопала по ньому долонею. Такий жест, здається, дуже задовольнив сенатора, на що він широко усміхнувся і протягнувши жінці руку, майже по чоловічому потис її. Відразу після цього він повернувся до своїх охоронців і кивнув їм у напрямку автомобіля. Науковець же, не відвертаючись направилася відразу … в літак, який так і стояв не вимикаючи гвинти. Щойно вона зайшла на борт, трап підняли і дверцята зачинилися. Маленький літак почав викермовувати в напрямку злітно-посадкової смуги.

Я спершу дуже здивувався побаченому, але згадавши всі сьогоднішні події, вже почав звикати до всього, що відбувається. Сьогодні я зміг заглянути за куліси сільвано-норманського конфлікту і було б дуже наївно сподіватися не зустріти тут плоди всесвітньої корупції, присутності діяльності спецслужб і масу політики…

Підходячи до автомобіля, сенатор зі всіма привітався, а побачивши мене, вигукнув: «Росс Кемп! Я радий вас бачити! Сьогодні ви будете послом світової спільноти і відкриєте світу очі на всю правду цієї війни!». Він, не перестаючи усміхатися, заліз в машину. Я сказав про себе, що вже не сумніваюся про «всю правду цієї
війни» і також сів в джип…



На FOB американських сил сенатор радо зустрічали армійці, в чийому розпорядженні знаходилася база. Сенатор не пожалкував часу, щоб привітатися зі всіма офіцерами особисто, декого називаючи по імені. Через деякий час, коли на невеликій відкритій місцевості поблизу оглядової вишки зібралися декілька загонів, сенатор зручно зайняв місце на вишці і дістав з кишені зім’яті папірці. Явно демонструючи скривлену гримасу від невдоволення тим, що замість двох рот піхоти і армійців його прийшло послухати всього лиш декілька відділень, він витримав паузу і схилив голову над промовою:



«Thank you all. Thank you and good evening. I'm honored to visit our Freedom Frontiers. I've come here tonight to report to all Americans, and to the Silvanian people, on the strategy our nation is pursuing in Silvania, and the specific steps were taking to achieve our goals.



The actions of our enemies over the last few weeks have been brutal, calculating, and instructive. We've seen a ambacy bombing take the life of seven US marines, who was serving to our country and liberty of Silvania people. This crime shows our enemy's intention to prevent Silvania peaceful rebuilding from its civil war, even if that means killing peace kippers, They were assassinated by terrorists seeking the return of tyranny and the death of democracy.



The rise of a free and self-governing Normania will deny terrorists a base of operation, discredit their narrow ideology, and give momentum to reformers across the region. This will be a decisive blow to terrorism at the heart of its power, and a victory for the security of America and the civilized world.



Silvania now faces a critical moment...»... в мене завібрував смартфон. Я, не відриваючи погляду з вишки, дістав телефон з кишені і прочитав заголовок листа від свого колеги з журналу – «You owe me till the end of your days». Я вже повністю забув, що висилав листа і що за ці декілька годин мій колега шукав дані по моєму запиті. Від прочитаного в мене по обличчю поповзла легка саркастична усмішка, яка притаманна кожному кореспонденту в момент виявлення компрометуючих фактів, так званої між журналістами «правди». Майже тремтячими руками я вимикаю екран смарфону і ховаю його в кишеню. Ось це так новини.

«Кен Селезар, сенатор конгресу США від штату Флорида, був обраний на посаду в 2008 році від Республіканської Партії. За весь час перебуваючи при владі, сенатор постійно лобіював інтереси Сільванського Королівства в зовнішньополітичному векторі США і підтримував введення військ для забезпечення миротворчої функції і врегулювання сільвано-норманського конфлікту.

Брат сенатора, Майкл Селезар, є головою правління корпорації SelbiCo, яка посідає одне з передових місць по військових розробках в США. З перевірених джерел стало відомо про грошові переводи SelbiCo на офшорні рахунки трьох великих європейських нафтопереробних компаній, які сукупно володіють більшістю відсотків акцій єдиної нафтодобувної компанії, що акредитована урядом Сільванії – Silva Petrol.

Також завдяки надійним каналам стало відомо, що інша нещодавно заснована компанія, GlobalEnergo, що зареєстрована в Лондоні, фактично являється прямим і єдиним неофіційним інвестором в Сільванський Центр по Вивченню Європію при Королівськії Академії Наук. Завдяки особливому журналістському розслідуванню, що відбувалося декілька місяців тому, було виявлено зв’язок між SelbiCo і GlobalEnergo – між офшорними рахунками обох компаній постійно відбуваються багатомільйонні транзакції»…


Chapter 6. War Never Ends.

На базі настав спокій. Американські солдати займалися своїми справами: хтось вирішив почистити зброю, хтось переглядав кореспонденцію, нещодавно надіслану, комусь просто випала можливість подрімати декілька хвилин. Постові патрулювали периметр і вишку. На в’їзному КПП, опершись на стіну, стояв рядовий, крутячи в руках патрон від гвинтівки.

Весь офіцерський склад знаходився в невеликому приміщенні для обговорення найближчих планів. Мене всередину не пустили, не через секретність, мабуть, а через відсутність місця в маленькій і душній будці. Я і не намагався потрапити, у мене було над чим розмислювати.

Отже, все стає на свої місця – війна, присутність США, особисті інтереси верхівки американської влади щодо потенціалу європію. Абсолютно все, що відбувається на цій землі тепер для мене набуло іншого змісту, ніби в момент одкровення, відкривши очі на очевидні, але замасковані речі. Я намагаюся переосмислити цінності цього конфлікту, хто і за що воює, чиї ще інтереси вплутані сюди. Якщо Америка з її союзником Великобританією відстоюють свої чисто економічні інтереси, не потрібно сумніватися, що і по інший бік Росія і Німеччина керуються абсолютно тим же. Сільванія і Норманія для цих держав, здається, не існують взагалі…

Офіцери, що були на зібранні, повиходили на вулицю. Судячи з їхньої поведінки можна було зрозуміти, що щось має відбутися. Один з них віддав розпорядження сержанту про бойову готовність, інший – підкликав до себе зв’язкового і щось наказав, від чого той миттю побіг в пункт зв’язку.

Я підійшов до одного з них, капітана Ореста, з питанням «що планується?». Як виявилося, було отримано повідомлення розвідки про підготовку ворожими силами атаки на склади PMC. Американська сторона повинна відрізати наступ «норманських сепаратистів» і подавити атаку в секторі, що знаходиться недалеко від FOB. На південь-схід від бази є лісосмуга, через яку, на думку командування, будуть пересуватися сили противника.

Мені було дозволено слідувати за військовими і робити репортаж при умові, що я не буду «вештатися під ногами». На питання хто за мною приглядатиме, Орест відповів: «тримайтесь ближче до мене, я сам пригляну». За мить основні сили американських рейнджерів і аірборнів було зібрано і колона вирушила за межі безпечної зони.

Йти довелося недовго, щойно діставшись до лісосмуги по нам відкрили вогонь. А далі – декілька годин бою, свисту куль, вибуху гранат і постійних криків сержантів. Я, вже маючи змогу побувати двічі в бою за цей день, намагався не висовуватися і зробити якомога більше вдалих кадрів…






Chapter 7. Epilogue

… одна з куль зі свистом увійшла мені в ногу. Перше враження було, що під час бігу я зачепився за щось тверде і гостре. Лише з декількома наступними кроками сильний біль в бедрі і оніміння ноги дали зрозуміти, що я поранений. Я впав на землю і спершу, розгубившись, не міг зрозуміти, що робити. Я дивився на солдат, що пробігали поряд і намагався зловити поглядом когось із підсумком з зображеним хрестом на ньому. Капітана Ореста також не було видно поблизу. Солдат-медик сам помітив мене і, не зволікаючи, підбіг. Впавши біля мене в високу траву і втискаючись в землю він розірвав штанину і обдивився рану. «Царапина», - тихо, але впевнено сказав він. Медик дістав моток бинту і протягнув мені: «тримай, перемотаєш себе сам», після чого поправив каску на голові, підвівся і знову побіг вперед.

Я, шокований, пролежав ще пару десятків хвилин на землі. Потім обдивився рану – на перший погляд нічого серйозного, зате крові багато. Я розірвав моток бинту і туго перев’язав ногу. Кровотеча зупинилася. Коли я закінчив, біля мене вже нікого не було, американські сили поспішили далеко вперед і тепер я опинився сам. Я поволі підвівся і відчув, що на ногу знову можу наступати. Зорієнтувавшись на місцевості я йду в напрямку грунтової дороги…

Вийшовши на дорогу я зупинився, щоб поправити пов’язку. Раптом на горизонті я побачив клуб пилюки і тихий далекий звук робочого двигуна. Я випрямився і підвів руку до чола, щоб роздивитися машину, що рухалася в моєму напрямку.

«Якщо хочеш жити, раджу зійти з дороги», - я раптом почув чийсь голос із густих кущів по другий бік. Із заростей показався чоловік і я відразу ж його впізнав – це був контрактник Хокум, який півдня тому разом зі мною їхав автомобілем на аеродром і так доблесно тримав самотужки оборону. Він махнув рукою і мені не довелося пояснювати двічі, що до чого. Я, пригнувшись, поспішив в тінь.

Через хвилину повз нас проїхав БРДМ з норманською символікою. Ми мовчки сиділи і спостерігали крізь густі зарослі, як коробка зникла за пагорбом. Витримавши ще пару хвилин, Хокум вийшов на дорогу і невдовзі сказав: «чисто!».



Я пояснив, що був поранений і зараз намагаюся дістатися сам до пункту командування. Хокум відповів, що на склади PMC було здійснено напад і небагатьом вдалося вижити. Деякі його колеги були евакуйовані в госпіталь, і він зараз намагається дістатися туди самотужки. Він запропонував мені приєднатися, аргументуючи тим, що в госпіталі має бути транспорт і я зможу далі спланувати свої дії. Також, можливо, мені нададуть там додаткову допомогу з ногою…

По дорозі я спілкуюся з контрактником. Вже не у форматі інтерв’ю, а просто, майже по-дружньому. Я дізнаюся про атаку на склади і як йому вдалося вирватися звідти живим. Деякий час ми мовчки йдемо, і лише деколи стаємо перепочити і перекидаємося словом. Знайшовши слушний момент я питаю контрактника: «що для вас означає ця війна?», на що він, недовго думаючи відповідає: «це хороша нагода заробити трохи грошей».

Я його не звинувачую, це його робота і він робить її бездоганно. Я також тут і також маю свою місію і в мене свої інтереси. Замість гвинтівки у мене фотокамера, але ми – по один бік окопу. Завтра може бути інакше, але сьогодні ми – учасники цієї війни і якщо будь-хто з нас може внести свій вклад, ми це робимо, кожен по-своєму.



Далі ми йшли просто мовчки, втомлені подіями цього насиченого дня. Сонце вже сідало за горизонт і ніби ставило крапку в історії цього конфлікту … на сьогодні. Завтра буде новий день і по-новому заговорять кулеметні черги, вписуючи нові рядки в історію цих двох маленьких країн, краю, долю якого знову вирішуватимуть інші …


THE END