Chapter 7. Epilogue

… одна з куль зі свистом увійшла мені в ногу. Перше враження було, що під час бігу я зачепився за щось тверде і гостре. Лише з декількома наступними кроками сильний біль в бедрі і оніміння ноги дали зрозуміти, що я поранений. Я впав на землю і спершу, розгубившись, не міг зрозуміти, що робити. Я дивився на солдат, що пробігали поряд і намагався зловити поглядом когось із підсумком з зображеним хрестом на ньому. Капітана Ореста також не було видно поблизу. Солдат-медик сам помітив мене і, не зволікаючи, підбіг. Впавши біля мене в високу траву і втискаючись в землю він розірвав штанину і обдивився рану. «Царапина», - тихо, але впевнено сказав він. Медик дістав моток бинту і протягнув мені: «тримай, перемотаєш себе сам», після чого поправив каску на голові, підвівся і знову побіг вперед.

Я, шокований, пролежав ще пару десятків хвилин на землі. Потім обдивився рану – на перший погляд нічого серйозного, зате крові багато. Я розірвав моток бинту і туго перев’язав ногу. Кровотеча зупинилася. Коли я закінчив, біля мене вже нікого не було, американські сили поспішили далеко вперед і тепер я опинився сам. Я поволі підвівся і відчув, що на ногу знову можу наступати. Зорієнтувавшись на місцевості я йду в напрямку грунтової дороги…

Вийшовши на дорогу я зупинився, щоб поправити пов’язку. Раптом на горизонті я побачив клуб пилюки і тихий далекий звук робочого двигуна. Я випрямився і підвів руку до чола, щоб роздивитися машину, що рухалася в моєму напрямку.

«Якщо хочеш жити, раджу зійти з дороги», - я раптом почув чийсь голос із густих кущів по другий бік. Із заростей показався чоловік і я відразу ж його впізнав – це був контрактник Хокум, який півдня тому разом зі мною їхав автомобілем на аеродром і так доблесно тримав самотужки оборону. Він махнув рукою і мені не довелося пояснювати двічі, що до чого. Я, пригнувшись, поспішив в тінь.

Через хвилину повз нас проїхав БРДМ з норманською символікою. Ми мовчки сиділи і спостерігали крізь густі зарослі, як коробка зникла за пагорбом. Витримавши ще пару хвилин, Хокум вийшов на дорогу і невдовзі сказав: «чисто!».



Я пояснив, що був поранений і зараз намагаюся дістатися сам до пункту командування. Хокум відповів, що на склади PMC було здійснено напад і небагатьом вдалося вижити. Деякі його колеги були евакуйовані в госпіталь, і він зараз намагається дістатися туди самотужки. Він запропонував мені приєднатися, аргументуючи тим, що в госпіталі має бути транспорт і я зможу далі спланувати свої дії. Також, можливо, мені нададуть там додаткову допомогу з ногою…

По дорозі я спілкуюся з контрактником. Вже не у форматі інтерв’ю, а просто, майже по-дружньому. Я дізнаюся про атаку на склади і як йому вдалося вирватися звідти живим. Деякий час ми мовчки йдемо, і лише деколи стаємо перепочити і перекидаємося словом. Знайшовши слушний момент я питаю контрактника: «що для вас означає ця війна?», на що він, недовго думаючи відповідає: «це хороша нагода заробити трохи грошей».

Я його не звинувачую, це його робота і він робить її бездоганно. Я також тут і також маю свою місію і в мене свої інтереси. Замість гвинтівки у мене фотокамера, але ми – по один бік окопу. Завтра може бути інакше, але сьогодні ми – учасники цієї війни і якщо будь-хто з нас може внести свій вклад, ми це робимо, кожен по-своєму.



Далі ми йшли просто мовчки, втомлені подіями цього насиченого дня. Сонце вже сідало за горизонт і ніби ставило крапку в історії цього конфлікту … на сьогодні. Завтра буде новий день і по-новому заговорять кулеметні черги, вписуючи нові рядки в історію цих двох маленьких країн, краю, долю якого знову вирішуватимуть інші …



THE END