Chapter 3. Enemy on Eleven! Fire!!!

Фабрика по синтезу європію – невелика двохповерхова будівля, розташована неподалік залізнодорожньої станції. Колись це приміщення не використовувалося в лабораторних цілях, і тільки після відкриття родовищ європію на території теперішньої Норманії, уряд Сільванії, за вказівками короля, за достатньо короткий термін організував виробничі потужності по синтезу мінералу. З огляду на державну безпеку, уряд попіклувався, щоб жодна лабораторія чи фабрика не була збудована на території Норманії, очевидно відчуваючи сепаратистські настрої місцевого населення. Тепер у Норманії є 100% шахт по видобуванню мінералу і відсутні будь-які промислові об’єкти для синтезу європію у чистому вигляді, придатному для використання. Мізерні об’єми виробництва Норманією здатні лише задовольнити наукові дослідження, але аж ніяк не експорт і пряме використання. Сільванія ж, використовуючи останні запаси видобутого мінералу, змушена вирішувати важливу стратегічну дилему – або повернути шахти під своє підпорядкування силовим методом, остаточно втративши дипломатичний діалог з Європою, або домовитися з Норманським урядом, але тоді королівство чекає десятирічний термін санкційних виплат і розірвання контрактів з американськими компаніями, які вже майже завезли все необхідне устаткування для організації масового видобутку. Складна ситуація.

Залишається відкрите питання, чому норманська сторона планує атаку на фабрику, якщо вивезти синтезовану речовину за короткий термін у повному масштабі не вдасться ніяк. Я роблю припущення, що на фабриці ведуться секретні досліди над взірцями ізотопів мінералу, про таке ходили слухи, але мене відразу ж покидає ця думка, після усвідомлення того, що і королівство і командування американських сил дозволило моє перебування на об’єкті з метою об’єктивного висвітлення подій. Щось тут не чисто…

Біля будівлі колону піхотинців зустрічають бійці PMC. Вони вже давно прибули на місце і об’єдналися з загоном, що охороняв фабрику до їхнього приїзду. Я підхожу до двох представників Irish Legion, що спокійно курять і щось обговорюють біля стін будівлі. Гарольд і Борат, такі їхні позивні, пояснюють мені про роль контрактників в цьому конфлікті:



Г: Сільванія не має дипломатичних відносин з Америкою, уряд США не спішить встановлювати зв’язки з державою, яка ось-ось може рухнути під натиском європейських сил, а тому офіційно, американські сили тут відстоюють свої інтереси, а не інтереси королівства. Ось тут і знаходиться робота для контрактників, які здатні повністю публічно діяти від імені короля.

RK: Які задачі стоять перед найманцями?

Б: Ну по-перше, ми не найманці, ми – контрактники, приватні компанії, які забезпечують підтримку урядових і цивільних потреб держави. Ми діємо від імені Його Величності або уряду, а вони в свою чергу – від імені народу. В цьому є різниця, ми не підтримуємо жодних збройних конфліктів.

RK: То яка перед вами стоїть задача сьогодні?

Б: Ми працюємо з урядом по підтримці наукових програм в рамках освоєння європію. Це проект Міністерства Науки Сільванії. Сьогодні нам необхідно надати послуги по конвою і транспортуванню вчених з цієї фабрики на базу PMC. Більше нічого. Як тільки буде команда, ми вантажимо автомобіль і вирушаємо. Як правило, така робота спокійна, адже хто хоче зв’язуватися з озброєними людьми. (сміється).

RK: Скільки отримує заробітку оператор PMC?

Б: Залежно від того, з якою компанією контракт і яка спеціалізація. В Irish Legion, в середньому це 400-500 доларів США на день. Медики отримують надбавку, таким чином я отримую 550 в день. Непогано, на життя вистачає. А от хлопцям з BalckWater не позаздриш – після скандалу з розстрілом цивільних в Афганістані, заробіток у них суттєво впав.

Піхотинці і бійці PMC займають оборону будівлі. Кожен поверх, кожне вікно і численні окопи довкола фабрики – кожна точка і напрямок мусить бути під увагою. В одній з кімнат на другому поверсі двоє вчених проводять процедури по синтезу речовини. Інтерв’ю вчені давати відмовилися і попросили не заважати, також попередили, що працюють зі складними реагентами, шкідливими для здоров’я, а тому в моїх інтересах буде покинути локальне приміщення.




Я підхожу до полковника Покальчука, який проводить останні підготовки і настанови своїм сержантам:

RK: Полковнику, які ваші плани?

АП: Зараз наші бійці займають кругову оборону, ми очікуємо атаку ворога зі сторони залізної дороги з хвилини на хвилину.

RK: Звідки у вас такі дані? Для чого Норманія атакує фабрику, якщо тут крім двох вчених і декількох взірців європію нічого немає?

АП: Цього я вам сказати не можу. Це секретна інформація. Вони [ред. Норманські сили] будуть тут, не сумнівайтеся, і нам буде дуже складно втримати оборону, але ми просто так не здамося - я приготував пару сюрпризів для клятих комуністів.

RK: Які дії морської піхоти після того, як вчені закінчать свої процедури?

АП: Після того, як вони закінчать, ми звідси забираємося, швидко і тихо.

Не встиг я закінчити діалог з полковником, як з сусідньої кімнати донісся крик: «Ворог на 11 годин! Вогонь!!!». Декілька автоматів і кулеметів одночасно відкрили стрільбу з вікон. Далеко біля залізнодорожніх вагонів хтось відкрив вогонь у відповідь.

Почалося!

Я бігав з кімнати в кімнату, стараючись не підставлятися під кулі, з центрального і правого напрямку будівлі постійно вівся бій! Постріли заглушали все! Зі стін осипалася штукатурка від ворожих пострілів у вікна будівлі! Полковник старався перекричати кулеметні черги в свій мегафон. Здавалося, будівля фабрики зараз рухне від постійних стрясань, запах і дим пороху наповнив приміщення. В ті моменти, коли автомати стихали не декілька секунд, в різних частин будівлі доносилися крики сержантів з новими вказівками по корекції вогню і їхні черги оживали заново.





В якийсь момент із-за зеленого насадження біля будівлі виїхав ворожий БРДМ. Він зупинився на хвилину, декілька бійців сторони Норманії зайняли оборону за бронею машини і вона повільно почала рух в сторону фабрики. Полковник закричав: «у нас проблема! гранатомет сюди!». За секунду піхотинець, прикриваючись вогнем товаришів, обстріляв броньовану машину з підствольного гранатомету, додавши пару ручних гранат. БРДМ зупинився і ще через декілька хвилин неперервного вогню з нашої сторони, понісши втрати в живій силі, відступив.

«Щось надто просто», - сказав полковник, «але не розслаблятися!».

Бій тривав майже годину, але здавалося, пройшла ціла вічність. Будучи на волосині від смерті, я намагався задокументувати хоч щось. Ні слова, ні фотографії, щоправда, не зможуть передати ту атмосферу, що панувала в приміщенні фабрики. Я побував в багатьох боях, але зазвичай сторони намагаються надто сильно не підставляти себе і не ризикувати, ліниво перестрілюючись через оборонні споруди. У цьому ж випадку, здавалося, норманські сили атакували з відчуттям безвиходу і наче загнаний в кут звір, намагався будь-якою ціною отримати те, що так дбайливо обороняли сільванські союзники. Декілька разів виникало відчуття, що от-от оборона буде прорвана і будівлю захоплять. Я вже прокручував в голові сценарії апеляції стосовно своєї привілейованості і недоторканності представників незалежної преси згідно конвенцій ООН у випадку, якщо потраплю в полон. На щастя цього довелося уникнути завдяки доблесному опору, що чинили американські піхотинці і контрактники…

Раптом хтось закричав: «нашого поранено! медика на північнозахідну частину будівлі! медика!». Я помітив, як кремезний піхотинець пронісся кімнатою в напрямку виходу. Я подумав, що це мій шанс зробити пару вдалих кадрів і кинувся за ним. Разом, добігши до окопу, де лежав поранений солдат, ми рухнули на землю, втискаючись якомога нижче, щоб не отримати одну з куль, що проносилися над головою. Медик дбайливо почав перев’язувати ногу пораненого, підбадьорюючи його. Солдат, отримавши допомогу і добрячу дозу морфіну, заспокоївся і перестав кричати. Потім, на питання, чи з ним все «окей», він швидко закивав головою і відповів, що зможе тримати вогонь, відмовившись від евакуації. Медик хлопнув хлопчину по плечу і тихо скомандував мені: «назад». Ми побігли назад в будівлю.

За цей кадр я попрошу в редактора спеціальний бонус до свого гонорару!



Невдовзі після нашого повернення темп бою потрохи вгас. Ще де-не-де чулися поодинокі постріли, але здавалося, основна атака була відбита. Після всього цього хаосу виникла коротка можливість перегрупуватися, перезарядитися і перекурити …



Оцінивши ситуацію і коротко перекинувшись словом зі своїми сержантами, полковник скомандував: «пакуйте їх!».

Після мого запитання, що відбувається, Покальчук пояснив: «ми завершили і готові відступати, зараз контрактники заберуть вчених і ми також відступаємо на базу».

До своїх підлеглих полковник сказав: «відступимо пішки, через поле, дорогою йти в мене немає жодного бажання. Як тільки прибуде автомобіль, починайте».

Автомобіль під’їхав за декілька хвилин, припаркувавшись задніми дверми до вікна. Почалася евакуація вчених. Людей в білих халатах поспішно посадили в салон LC60 і декілька операторів PMC скочили слідом. Після короткої дискусії я отримую право зайняти місце в кузові поміж двох стрільців, що прикривають задній сектор. Не надто вдале і безпечне місце, але хоч щось. Як тільки всі розташовуються, джип різко рушив з місця і поїхав зі своїм «живим вантажем» навпростець в поле. Американські піхотинці колоною рушили позаду автомобіля.



За мить після того, як автомобіль з’їхав з дороги, по нам і піхотинцям відкрили вогонь із засідок. Числені кулі відскакували від броньованого корпусу старенької Тойоти, або намертво застрягали в товщі її броні, не потрапляючи всередину. Джип набирав швидкість і віддалявся від фабрики.




В далечі, де щойно наші сили тримали оборону, тепер вже покинувши приміщення будівлі, відстрілюється морська піхота. Намагаючись прорвати оборону противника, вони один за одним падають на землю. Я важко намагаюся зібрати свої думки докупи, не вірячи, що всі ці хлопці, яким я зобов’язаний життям і які так хоробро захищалися, можуть не вижити в цій ситуації. Я переконую себе, що вони професіонали своєї справи і обов’язково зможуть знайти вихід …

А зараз, я, разом із декількома контрактниками і парою вчених із цінним вантажем мчимося броньованим джипом навпростець через поле. Подеколи в машину потрапляють поодинокі кулі, але це не викликає жодних емоцій в хлопців – найгірше позаду …

[ далі буде ... ]